Історико-етнографічне районування України

Юрій Мельничук

ГоловнаБібліотека — Статті з етнографії

Територія України знаходиться в центральній частині Європи на перетині важливих міграційних і торговельних шляхів із Європи до Азії («Великий Шовковий Шлях») та з північних широт континенту на південь, до Чорного та Азовського морів (Шлях «з Варяг в Греки»). Різноманіття природних умов (Україна розташована в межах трьох природних зон – лісової, лісостепу та степу, а також гірських масивів Карпат на заході та Кримських гір на півдні) і вигідне геополітичне, економіко-географічне положення завжди приваблювали людей на цю територію. Землеробська цивілізація, яка являє собою більш високий етап розвитку людства (після збиральництва, мисливства і кочівництва), відома на Україні починаючи від буго-дністровської та трипільської культур, тобто 7-8 тис. років тому назад. Варто відзначити, що землеробська традиція, незважаючи на складну багатовікову історію, ніколи не переривалась на цій території.
В межах нинішньої України, враховуючи її різноманітні природні умови, рельєф, історію формування племен та етносів, вираженими через їх матеріальну та духовну спадщину, зрештою, сучасний політико-адміністративний поділ, етнологи виділяють декілька історико-етнографічних регіонів та районів.
За основними етнографічними аналогіями (і за діалектами) Україну насамперед прийнято розподіляти на три великі регіони: Центрально-південно-східний; Північний, або Полісся; Південно-західний.
Перший регіон – Центрально-південно-східний – охоплює такі сучасні адміністративні території: Київську область без її північної поліської частини; Черкаську; Кіровоградську; Полтавську; Харківську; південні частини Чернігівської та Сумської областей; південно-степові області – Донецьку, Луганську, Запорізьку, Дніпропетровську, Херсонську, Миколаївську, Одеську; південно-східні райони Житомирської; східні Вінницької областей; Кримську Республіку.
Другий – Північний, або Поліський регіон – переважно збігається з природною зоною українського Полісся й адміністративно охоплює північні частини Волинської, Рівненської, Житомирської, Київської, Чернігівської та Сумської областей. Північна межа регіону – державний кордон з Білоруссю і Росією, південна – орієнтовно пролягає через міста Володимир – Луцьк – Рівне – Корець – Новоград-Волинський – Житомир – Київ – Ніжин – Борзна, далі – вгору за річищем р. Сейм до кордону з Росією.
Третій регіон – Південно-західний – охоплює більшу південно-західну частину Вінницької, лісостепові південні райони Волинської та Рівненської областей, повністю Хмельницьку, Тернопільську, Львівську, Івано-Франківську, Чернівецьку й Закарпатську області.

Середня Наддніпрянщина (Гетьманщина).

Це досить великий за площею район, який займає центральну частину України по обидва боки середньої течії Дніпра і цілком розташований в лісостеповій природній зоні. Середня Наддніпрянщина, в силу історичних умов, стала етнічним ядром українців, сформованим на основі трьох східнослов’янських племен – полян, сіверян та древлян, визначальна роль серед яких належала полянам. Ключовим поняттям етнічного ядра став етнонім «Русь», що став основою етнотопоніма «Руська земля». З Гетьманщиною пов’язане зародження українства, його консолідація та здобуття ним державності. В межах сучасного адміністративного поділу цей район включає Київщину, Черкащину, більшу частину Полтавської, Кіровоградської областей та південну частину Чернігівщини.

Полісся.

Перша писемна згадка про Полісся простежується у Галицько-Волинському літописі у ХІІІ ст. Регіон Полісся цілком збігається з межами природної зони Полісся – північної лісової частини України, яка має продовження свого культурного ареалу у південній частині Білорусі. Полісся поділяється на Західне, або Прип’ятське, і Лівобережне, або Деснянське. Правобережне займає досить видовжений ареал і, в свою чергу, поділяється на Центральне (в межах північної частини Київщини та Житомирщини) та Західне (північна частина Рівненської та Волинської областей). Лівобережне, або Східне Полісся займає північні території Чернігівської та Сумської областей.

Волинь.

У вітчизняному літописанні «Волинь» згадується значно раніше (з Х ст.), ніж етнотопоніми «Україна», «Полісся», «Покуття» та ін. Територія ця у значній частині співпадає з давньоруською історичною областю – Волинь, яка обіймала басейн південних приток Прип’яті і верхів’я Західного Бугу. Як свідчать літописи, ці землі населяли слов’янські племена дулібів, бужан, волинян. Назва всієї території походить від назви давньоруського міста Волинь (Велинь), що було розташоване біля сучасного с. Городка Волинської області.
Цей етнографічний район охоплює південні райони теперішніх Волинської, Рівненської, Житомирської областей та північні райони Тернопільської (по м. Вишневець) та північні райони Хмельницької областей. Він простягнувся видовженою смугою між Поліссям і Поділлям. Таке географічне положення визначило і його етнографічну спорідненість з сусідніми районами, одначе й має свої характерні особливості.

Поділля.

Назва регіону походить від давньоруського слова Пониззя, яким визначали… нижню частину Теребовлянського князівства в ХІІІ-ХІV ст., Галицького князівства в ХІІ ст., Галицько-Волинського князівства в ХІІІ-ХІV ст., що пролягала між Дністром і Південним Бугом від р. Стрипи до р. Мурафи. Поділля – це та серцевинна українська земля, яка при всіх драматичних поворотах історії незмінно залишалася не відторгнутою. Протягом тисячоліть безперервно тут накопичувався народний досвід, склавши невичерпний запас і непорушну основу національної культури. Цей етнографічний район поділяється на дві частини – Східне та Західне Поділля. Східне Поділля набагато більше за площею і обіймає територію теперішніх областей – Вінницької, Хмельницької (без її північних кордонів), частково Черкаської (Уманщину) та Одеської областей (північно-західні райони). Західне Поділля відділене від Східного річкою Збруч, яка була довший час рубежем між Австро-Угорською та Російською імперіями. Це територія Тернопільщини, без її північних районів, а також придністровські райони Чернівецької області, які розташовані на межі з Тернопільщиною і Хмельниччиною.

Слобожанщина.

Цей етнографічний район обіймає територію Харківської області, східну смугу Сумської (до р. Сейму), східні райони Полтавщини, північну смугу Донецької (до р. Бахмутки) та Луганської областей. Також до цього регіону входила більша частина Воронезької, Бєлгородської та Курської областей Російської Федерації, де частка українського населення 100 років тому складала біля 70 відсотків. У давньоруську добу на цих землях проживали літописні сіверяни. Однак половецькі кочівники, а згодом монголо-татарське завоювання спричинило обезлюднення цього краю. Лише з ХVІІ ст. розпочинається освоєння цих земель переселенцями з сусідніх територій. Поселення, що їх заснували вільні - «слободні» - українці-переселенці, називалися слободами (звідси назва Слобідська Україна).

Нижня Наддніпрянщина.

Це територія, як випливає з назви, займає пониззя Дніпра та Південного Бугу в межах Дніпропетровської, Запорізької, Херсонської та Миколаївської областей. Однак, як і Слобожанщина, активно освоюватися і заселятися цей край почав з ХVІ ст.
Район цікавий своєю найдавнішою історією, яка добре представлена різними археологічними культурами. Причорномор’я – Північне, як і Південне, - з найдавніших часів було битим шляхом історії. Тут зароджувалися стародавні цивілізації, серед яких найвидатніша – культура ведичних оріїв (індоєвропейських аріїв), яка стала основою сучасної світової цивілізації. Серед степових могил Українського Причорномор’я та Приазов’я – святилища й захоронення оріїв, наших найдавніших пращурів. Наукою доведено, що прабатьківщина оріїв-аріїв, Артанія, знаходиться тут, на цій українській причорноморській землі, яка по-материнськи береже наше генетичне коріння.

Донщина.

Донщина, або Подоння (Донецька і Луганська області без їх північних районів) заселялося кількома міграційними хвилями і остаточно сформувалося наприкінці ХVІІІ – початку ХІХ ст. Земля Донщини включає лише частину етнічної території українців, інша частина нині входить до складу суміжних областей Російської Федерації.

Нижнє Побужжя.

Ця територія включає більшу частину Одеської (без її північно-західних, що належать до Поділля, та південно-західних районів (Буджак) та Миколаївську області.

Бессарабія (Буджак).

Назва «Бессарабія» згадується ще у Х ст. у волосько-болгарських грамотах. Під цією назвою відома Валахія разом із Придунайськими землями. У більш пізніх документах ця назва поширюється і на «Буджак», або «Ногайські степи», що нині становлять південну частину Бессарабії в гирлі Дунаю. Основний склад сучасного населення Буджаку почав формуватися в ХVІ-ХVІІ ст. Ця територія охоплює південно-західні райони Одещини, межуючи з Молдовою та Румунією.

Буковина.

Історико-етнографічний район, який на 80 відсотків знаходиться в Румунії. Всю Чернівецьку область неправильно називають Буковиною. Хоча це найменша за площею з усіх областей України, але найбільш строката за історико-етнографічним районуванням. До Буковини належать Чернівці з околицями та райони південніше, у напрямку до Румунії – Сторожинецький, Глибоцький, Новоселицький, Герцаївський.

Покуття.

Це район, що знаходиться в передгір’ї Карпат, або Прикарпатті. Сюди належать Тисменицький, Тлумацький, Коломийський, Городенківський та Снятинський райони, більшість поселень Богородчанського і Надвірнянського та окремі поселення Галицького і Косівського районів Івано-Франківщини і його ареал продовжується до Кіцманського району Чернівецької області.

Гуцульщина.

Яскравий і самобутній район, який розташований у Карпатському гірському регіоні. Сюди належать Косівський, Верховинський, Яремчанський, частина Надвірнянського районів Івано-Франківщини, Рахівський район Закарпаття та два райони Чернівецької області – Вижницький і Путильський. Історична доля Гуцульщини невіддільна від історії всієї України, тісно злита з Галичиною.

Бойківщина.

Цей історико-етнографічний район України знаходиться в гірській системі західної частини Українських Карпат. За адміністративно-територіальним поділом він охоплює південно-західну частину Рожнятівського і Долинського районів Івано-Франківської області; Сколівський, Турківський, південну смугу Стрийського, Дрогобицького, Самбірського та більшу частину Старосамбірського районів Львівщини; північну смугу Міжгірського і Великоберезнянського та Воловецький райони Закарпатської області.
Ні на адміністративній, ні на політичній, ні на фізичній карті не знайти Бойківщини. Імення своєму краєві дала людська спільнота: Бойківщина – край бойків (до речі, так утворені й назви двох суміжних історико-етнографічних районів – Гуцульщина та Лемківщина).
Від найдавніших часів ця територія заселена слов’янами і в ІХ-ХІ ст. землі Бойківщини входили до складу Київської Русі.

Лемківщина.

Історико-етнографічна зона, розташована на схилах Низьких Бескидів Карпат між річками Сяном і Попрадом та на заході від річки Уж. Після Другої світової війни, в силу історичної ситуації етнографічна територія розселення лемків була поділена між трьома державами. Галицька частина Лемківщини відійшла до Польщі. Це гірська смуга південно-східної Польщі від рік Солинки і Сяну на сході до Попраду з Дунайцем на заході. Південна частина Лемківщини відійшла до складу Словаччини. Це гірська смуга від кордону з Україною до ріки Попраду. Частина південної Лемківщини – до складу України. Це «трикутник» від с. Ужок (на півночі) і м. Ужгорода (на півдні) до ріки Боржави на сході. За нинішнім територіально-адміністративним поділом лемки обіймають в Україні Великоберезнянський, Перечинський і частково Свалявський, Іршавський, Мукачівський та Ужгородський райони Закарпатської області.

Опілля.

Низовинна частина Львівської області називається Опіллям. В цьому історико-етнографічному районі виділяється м. Львів з околицями, Яворівський район, частина території сусідніх з ним Жовківського, Пустомитівського і Городоцького районів.
Опілля належить до Галичини, яка є історичною територією України і містить в собі кілька історико-етнографічних районів, об’єднаних спільною історичною долею.

Закарпаття (долиняни).

У відповідності до сучасного державного і адміністративно-територіального поділу межі цього району співвідносяться з межами Закарпатської області України. Значна їх частина тягнеться по державному кордоні України: на півдні – з Румунією, на південному заході – з Угорщиною, на заході – з Словаччиною, на північному заході – з Польщею, на півночі – з Львівською, на сході – з Івано-Франківською областями України.


З книги Степана Макарчука " Історико-етнографічні райони України" // Посібник. – Л.: 2012.


Регіон
Підрегіон
Область
1 Середня Наддніпрянщина    
1.1   Центральна Київщина Київська
1.2   Південна Київщина Київська, Черкаська, Кіровоградська
1.3   Полтавщина Полтавська, Лівобережна Київщина, північ Дніпропетровської
1.4   Південна Чернігівщина Чернігівська, Лівобережна Київщина
2 Полісся    
2.1   Центральне (Правобережне) Київська, Житомирська
2.2   Західне (Правобережне) Волинська, Рівненська
2.3   Східне (Лівобережне) Чернігівська, Сумська
3 Волинь    
3.1   Західна Волинська, Львівська
3.2   Центральна Рівненська, Тернопільська
3.3   Східна Житомирська, Хмельницька
4 Поділля    
4.1   Західне Тернопільська, Чернівецька
4.2   Східне Вінницька, Хмельницька, Черкаська
4.3   Південно-Східне Одеська, Кіровоградська, Миколаївська
5 Слобожанщина   Сумська, Харківська, Луганська, Донецька
6 Нижня Наддніпрянщина    
6.1   Запоріжжя Запорізька, Херсонська
6.2   Надпоріжжя Дніпропетровська
7 Донщина   Донецька, Луганська
8 Нижнє Побужжя   Одеська, Миколаївська
9 Бессарабія (Буджак)   Одеська
10 Буковина   Чернівецька
11 Покуття   Івано-Франківська
12 Гуцульщина   Закарпатська, Івано-Франківська, Чернівецька
13 Бойківщина   Львівська, Закарпатська, Івано-Франківська
14 Лемківщина   Львівська, Закарпатська
15 Опілля   Львівська
16 Закарпаття   Закарпатська

Стаття підготовлена за наступними джерелами

1. Пономарьов А. Регіональні барви України й українців // Українці. Історико-етнографічна монографія у двох книгах. - Опішне, 1999. Кн. 1.
2. Стельмащук Г.Г., Білан М.С. Український стрій. – Л.: Фенікс, 2000.
3. Степан Макарчук. Історико-етнографічні райони України // Посібник. – Л.: 2012.